Звернення Олени Апчел до жінок Франціїї 8.03.2024

       З нагоди міжнародного дня солідарності жінок в боротьби за права і емансипацію, членкиня SEMA Україна, Олена Апчел (режисерка та волонтерка, культурологиня), підготувала звернення, на прохання жінок-активісток у Франції. Це дві організації, які підтримують Україну: ADDP (Defense de la Democratie en Pologne), Pour l'Ukraine, pour leur liberte et la notre і наша дорога подруга Joanna Lasserre. Це звернення торкається багатьох тем одночасно: боротьба за незалежність, воєнні злочині, солідарність жінок, резильєнтність і сестринство, трансформація фемінізму, відсутність привілею на пацифізм, боротьба з імперіалізмом і патріархатом, подолання трансгенераційнійних травм і поcтравматичний зріст.

 

 

 

          Дорогі друзі і подруги України! Привіт! Мене звати Олена Апчел. Про себе я говорю, що я артивістка, я українка, я європейка, я жінка і я повстанка.

         Я дуже вам дякую, що ваші серця відкриті, щоб послухати ці декілька хвилин моїх думок.

         Моє покоління – це унуки і правнуки тих, хто пережив Другу світову війну, рефлексуючи яку ми повторюємо «ніколи знову». Але  моє покоління – це також покоління свідків війни в Афганістані, Ємені, Буркина-Фасо, Лівії, Ірані, Ічкерії, Сирії, Грузії.

        І моє покоління – це учасники і учасниці десятирічної війни росії проти України. У мене вдома вже 10 років іде війна. І це дуже важливо: не два роки, а десять. Я з повагою ставлюся до економічних, політичних і соціальних проблем кожної держави, чи окремої людини в світі. Розумію деякі причини, чому світу складно було визнавати, що вісім років з мовчазної згоди інших держав, росіяни вбивали і катували українців. За перші вісім років війни росії проти України і за останні два роки повномасштабного вторгнення, на яке все ж таки світ вже звернув увагу, ми зрозуміли, що права людини не виборюються раз і назавжди, як про це намагалися домовитися після Другої світової війни. Цінності і права сучасної цивілізації треба захищати. Це не даність на щодень.

 

         Я народилася в країні, яка ніколи не була імперією, але мою країну протягом історії ділили, використовували і апроприйовували її культуру різні імперії з різних сторін. І щоб проявити, зберегти свою ідентичність мій багатонаціональний, багаторелігійний і багатокультурний народ постійно повставав і боровся, тому, що ми дуже любимо мир і цінуємо свободу сильніше за життя.

 

       Моя прабабуся залишила мені трансгенераційну травму насилля, покритого викривленими поняттями «традицій». Моя бабуся залишила мені і моїй мамі трансгенераційну травму колективізації і Голодомору - трьох хвиль Великого Голоду, влаштованих радянською імперією на початку 20 століття. Покоління моєї матері стало поколінням замовчування, уникання, поколінням самотнього переживання травми і поколінням мовчання.

Десть років тому мені було 27, тоді цінності транфеміністичної революції, разом з новою етикою комунікації, емансипацією, надією на справедливість і видимість почали просочуватися в реальність мого покоління. Десять років тому, коли мені було 27, на нас напали росіяни і в моїй країні почалася війна. Але це було настільки давно, що я вже не дуже пам’ятаю, що саме я робила до війни, і у що вірила.

          Реальність війни кардинально різниться від реальності миру. За десять років у нас змінилася норма мови: окупація, обстріл, укриття, наступ, повітряна тривога, кровоспинне, катування, масове поховання, кельверовий шолом, фільтраційний табір – це слова, які ми вживаємо на щодень.

          А ще війна – ревізує реальність. Повертає речам їхні первісні сенси. Такий рентген-кабінет, в який входять по черзі МЕГАТЕ, ООН, ЄС, ОБСЄ, гуманістична європейська філософія, фемінізм. І в цій крайній напрузі цінності проходять ревізію, точніше – часто не проходять.

        Українці на практиці перевірили, що мирні протести не працюють, що слова про сильну занепокоєність не працюють.

        Я про себе дізналася, що не маю привілею на феміністичний пацифізм.

        Мої думки тепер не про те, коли закінчиться війна, мої думки про те, коли Україна переможе.

        Мої думки не про те, як вижити, мої думки про те, яке саме покарання мусять понести всі росіяни за свої злочини.

        Мої думки про те, що інакше вже не буде, що треба вже сьогодні готуватися то того, що після перемоги нас чекають, десять, двадцять, п’ятдесят років відбудови, що ми будемо суспільством, в якому будуть тисячі ветеранів, ветеранок, внутрішніх переселенців і переселенок, біженців і біженок, сиріт, вдів і вдівців. І цей запал феміністичного активізму відбудови і сестринської підтримки треба розкласти на все життя і передати естафету наступним поколінням.

 

          І я би хотіла залишити своїм донькам і посестрам трансгенераційне немовчання, посттравматичний зріст, голос повстанця і дії воїнки. Бо я не жертва, я та, хто вижила і та, хто повстала.

         Як вижили і повстали мої посестри з громадської організації SEMA Україна, членкинею якої я є. Це жінки і дівчата, які вціліли після сексуального насильства під час війни і вчяться повертати свою гідність від інших вцілілих з усього світу.

         Я різко засуджую всі порушення міжнародного права, вчинені проти жінок і дівчат у всіх військових конфліктах в Афганістані, Центральноафриканській Республіці, ДР Конго, Ефіопії, Іраку, Ємені, Малі, Ічкерії, Косово, Судані, Сакартвелло, Сирії. Я солідаризуюся з усіма жінками і дівчатами світу, які зазнали на собі насилля, я пишаюся всіма, хто вижив, підтримую всіх, хто не мовчить і солідаризуюся з усіма, хто ще не наважилися говорити.

 

          В моїй країні російські військові протягом 10 років використовують гендерно обумовлене насильство - як геноцидне знаряддя війни. Це систематична зброя для здійснення контролю і демонстрації влади. Російські військові використовують насильство по відношенню до жінок, чоловіків і дітей. Але найбільше страждають жінки. Це не поодинокі випадки. Тільки декілька сотень людей наважилися дати свідчення до Генеральної прокуратури України. А ми знаємо, що йдеться про десятки тисяч потерпілих. Люди не звертаються до органів влади, бо бояться стигматизації і засудження, не мають відчуття довіри і безпеки. Саме тому так важливо об’єднуватися, не мовчати. І важливо вчитися слухати, нести відповідальність вимагати від органів влади і урядів всіх країн змини риторики щодо сексуального насильства, зміни законодавства. Наполягати на видимості.

         Наша організація невелика, складається виключно з потерпілих жінок, але ми відчуваємо, завдяки в тому числі вашій підтримці, що наші голоси мають значення. Членкині SEMA Україна підтримують одна одну та інших вцілілих, ми боримося, щоб сексуальне насильство було окремим доказом геноциду, а всі винні були притягнуті до кримінальної, матеріальної відповідальності на національному та міжнародному рівнях. Російський народ буде нести відповідальність за цю ганебну сторінку своєї історії та прагнення силоміць відродити колишню імперію.

        Сотні жінок росіяни досі незаконно утримують в російських катівнях. І ми вимагаємо їх звільнення. 

 

         Сексуальне насильство є одним з найменше засуджених воєнних злочинів у світі. Це найглибше мовчання старого світу. Через табу і стигми, які його оточують, воно досі залишається не названим, не почутим, а значить і не засудженим. Але я вірю, що світ змінюється. Що навіть посеред такого атавістичного, патріархального явища як війна, народжуються величні зміни. Чверть українського війська сьогодні – це жінки. Вони стали видимими. На другому році війни жінки могли перебувати у лавах ЗСУ вже офіційно на бойових посадах, а на четвертому році війни прийнято закон щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків під час проходження військової служби. Сьогодні жінки працюють і захищають нас як танкістки, снайперки, командирки взводів і рот, бойові медикині, водійки, операторки дронів, артелеристки, дозорні та патрульні. Військові репортерки разом із військовими репортерами ведуть репортажі із зони бойових дій, і більшість волонтерок – жінки.

         Так гендерна нерівність далі існує, але дисбаланс поступово зменшується; дискримінація існує, але розвиваються правозахисні організації і зростає видимість і публічність; традиціоналісти неохоче, але вчяться вживати фемінітиви; ієрархічне суспільство нервує, але допускає свою неефективність і трансформується.

        У десятирічної визвольної війни - жіноче обличчя і чоловіче обличчя одночасно. Вірніше, багато жіночих, чоловічих і небінарних облич.

       У цій війні ми боремося за свободу в усіх її сенсах. І Так, нажаль, ми платимо за це найвищу ціну. 

       Але у нас немає вибору, якщо росіяни окупують Україну, в найкращому випадку мене і таких як я - вб’ють, в найгіршому - на більшість українців, які говорять українською або хоча б раз сфотографувалися з прапором своєї держави, на всіх нас чекають тортури, зґвалтування і роки ув’язнення і знущання.

      У нас немає іншої землі, куди б ми могли переїхати. І у нас немає іншого життя, яке б ми могли прожити без болю. Але у нас є сьогоднішнє право бунтувати, повставати, ставати в єдине коло, не погоджуватися з дискримінацією, об’єднуватися. Звичайні люди мають набагато більше впливу, ніж вони думають. Голос мільйонів людей у різних країнах може змінити світову історію швидше, ніж втручання ООН.  

      Війна перетворює людей на цифри. Ми можемо повертати людям імена, а потерпілим гідність, видимість і несамотність. Ніхто не зможе повністю компенсувати завданої шкоди і вгамувати біль, але всі разом ми можемо визнати цей біль, проявити повагу до тих, хто його відчуває і повстати пліч-о-пліч.

      Дякую, що ви сьогодні разом, дякую, що маєте простір і повагу до болю інших, дякую, що маєте намір робити дії, дякую, що бунтуєте, що кохаєте і що ми разом стаємо видимими.