«Я обрала життя, тому робила те, що від мене вимагав окупант»

23 березня 2024


«Я обрала життя, тому робила те, що від мене вимагав окупант» — історія дівчини, яка постраждала від сексуального насильства під час війни

Історія, яка одночасно демонструє тяжкість злочинів росіян й незламну силу духу української жінки, яка після пережитих жахіть знайшла в собі сили жити далі повноцінним життям. Ім'я героїни змінено.

В окупації

Про те, що буде війна, в родині Марії говорили задовго до 24 лютого 2022 року. Разом з хлопцем вони навіть продумували варіанти щодо евакуації.

— Поки одні заперечували можливе вторгнення, ми думали, куди їхати, коли почнуть стріляти… І, хоч ми весь час готувалися, з першими вибухами всі розгубилися. Ніяка підготовка не допомогла, — зізнається Марія. — Спочатку ми вирішили їхати до Львова, але там також в перші дні було гучно, тому, коли батько запропонував приїхати у родинний будинок у селі на Київщині поблизу Макарова, ми погодилися, вирішивши, що там буде безпечніше. Як же ми помилялися…
Разом зі своїм хлопцем й мамою в перший день війни Марія виїхала з Києва до Макарова, де їх чекав батько й рідна тітка зі своїм чоловіком. Але не встигли розміститися, як до селища зайшли росіяни. Всі, хто знаходився поблизу Макарова, опинилися у кільці. — Виїхати звідти не було ніякої можливості, тому ми вирішили ховатися. По селу постійно їздили танки. Озброєних людей було багато. Іноді здавалося, що вони зайняли всі будівлі навкруги. Ми нікуди не виходили. Було дуже страшно, ми не розуміли, що коїться, та чого чекати, — розповідає дівчина. 

Люди були відрізані від світу: з перших днів окупанти відключили електрику, повністю заглушили зв’язок. Ніяких новин, інформації про те, що відбувається в Україні, не було.

— Ми нічого не знали, могли лише здогадуватися. Іноді підіймалися на горище й бачили в стороні Бучі пожари, чули вибухи. Розуміли, що в місті відбувається щось страшне, але, що саме, й гадки не мали. Ми не знали, які міста зайняли росіяни, чи тримається Київ. Поруч ми бачили танки, машини з маркуваннями «V», — згадує Марія.

поводилися як варвари, сповнені агресії.

Нічого хорошого таке сусідство не обіцяло.

Незвані гості

На другому тижні окупанти почали ходити по будинках, перевіряти, хто де живе. 

— З розповідей сусідів ми знали, чим закінчуються ці перевірки. На початку вулиці вже застрелили чоловіка з сином, у когось вбили собаку. З одного з будинків витягли хлопця, кинули його на землю й обстрілювали навкруги автоматами… Тому ми були дуже налякані й сподівалися, що нас мине ця доля й вони не дійдуть до окраїни вулиці. Але врешті решт вони постукали й у наші ворота… — згадує Марія.

Що пережила в ту мить родина, важко навіть уявити. Дівчина каже, що страх скував її тіло, вона навіть не могла ворухнутися. 

— Вони наполегливо стукали у ворота — ми зрозуміли, що краще вийти, бо може бути гірше. Батько відчинив їм двері, вони сказали, що треба перевірити, хто тут живе. Сказали, що прийшли нас визволяти. На питання «від чого», відповіли «від ваших військових, які вас обстрілюють». Дискутувати з ними на цю тему було дуже небезпечно. Та й чи можна дискутувати з озброєними агресивними людьми?

У всіх домочадців забрали телефони, й хоч всі вони були давно розряджені, все одно роздивлялися й крутили їх в руках. Таким було перше знайомство. 

— З того часу вони приходили в наш будинок кожен день. Часто вони просто «тусили» по дворах, пили, вульгарно жартували. Поводилися, немов повноправні господарі — могли зайти у будь-який будинок, забрати будь-які речі. Але нікого з нас не чіпали.  

У Марії з’явилась примарна надія, що вони не скривдять їх сім’ю, але на жаль вона помилялась... 

http://surl.li/seevc